Колообіг добра

Світлана – мама двох дітей із Дніпра, а Віра Анатоліївна – пенсіонерка із Вінниці. Між жінками більше ніж 30 років різниці у віці, а на момент знайомства між ними було ще й 600 кілометрів відстані. Та це не завадило їм стати близькими подругами й опорою одна для одної у важких ситуаціях.

Світлана врятувала Віру Анатоліївну від сліпоти та самотності, а Віра Анатоліївна допомогла родині Світлани знайти безпечний притулок під час війни. "Мені здається, ми цією дружбою запустили якийсь колообіг добра", - посміхається Світлана.

Жінки познайомилися завдяки проєкту “Мій телефонний друг”, який в Україні реалізується Дитячим фондом ЮНІСЕФ у партнерстві з Українською Волонтерською Службою.

Ця ініціатива була запущена на підтримку самотніх людей під час пандемії COVID-19. Об'єднання за допомогою телефонного зв'язку волонтерів та тих, хто потребує спілкування та підтримки, допомогло сотням людей подолати самотність та стрес. А зараз під час війни телефонні друзі надають один одному не лише моральну, а й практичну допомогу.

Подарунок Ба на День народження

Світлана ласкаво називає Віру Анатоліївну “Ба”. З Ба вона познайомилася, коли вирішила займатися волонтерством під час декретної відпустки. Пройшовши тренінг від проєкту "Мій телефонний друг", Світлана отримала контакти своєї співрозмовниці. Жінки телефонували одна одній двічі на тиждень, обговорюючи рідних, здоров'я та новини.

“Віра Анатоліївна – товариська жінка, яка раніше була дуже активною, вона добре готує, намагається допомагати людям. Але останнім часом здоров'я почало підводити”, - розповідає Світлана.

Під час регулярних розмов волонтерка дізналася, що через діабет Віра Анатоліївна стала сліпнути. Пенсіонерка боялася, що незабаром втратить зір і стане безпорадною. А невеликої пенсії не вистачало, щоб оплатити операцію.

Але Світлані вдалося зробити для своєї телефонної подруги маленьке диво. Вона зібрала за кілька днів через соцмережі необхідну на операцію суму.

“Прислали навіть трохи більше. Тож навіть залишилося на ліки”, - усміхається Світлана.

Операцію Вірі Анатоліївні зробили якраз у День її народження.

Це зупинило процес погіршення зору, і сьогодні пенсіонерка може знову займатися улюбленою кулінарією та допомагати онукам.

"Про проєкт “Мій телефонний друг” я почула, коли готувала на кухні. І поряд працювало радіо. Тоді був карантин, всі мої діти роз'їхалися, мені було тяжко й самотньо. І я подумала, може, це мене врятує. Так це і сталося”, - згадує Віра Анатоліївна.

Пенсіонерка довго вважала, що вона "ніколи не зможе віддячити Світлані за її допомогу". Але нещодавно вона змогла повернути добро подрузі та її сім'ї.  

Ми відчули себе в безпеці

Як і для багатьох українських сімей війна для Свєти, її дітей та чоловіка почалася зі звуку вибухів у рідному місті.

“Ми почули вибухи на околиці Дніпра та вирішили тікати. Спочатку виїхали до Кропивницького, але там п'ять днів ховалися по підвалах, чекаючи на сирени. Для дітей це був не варіант, і ми виїхали далі, просто в нікуди”, - каже Свєта, згадуючи тяжке почуття тривоги та невідомості.

Вже в дорозі жінка зателефонувала до своєї телефонної подруги до Вінниці, і Віра Анатоліївна менш ніж за пів години знайшла для неї житло.

“Її знайомі дали нашій родині квартиру. Це було дуже швидко. Ми були дуже раді й відчули себе у безпеці”, - згадує Світлана, яка виховує двох синів 2-х та 6-ти років.

Тепер вони зідзвонюються навіть частіше, ніж раніше, піклуючись одна про одну і попереджаючи про повітряні тривоги. Щовихідного Світлана та її родина їздять у гості до їх Ба.

“Я чекаю на них весь тиждень. Відколи ми познайомилися особисто, я відчуваю, ніби в мене з'явилася ще одна донька”, - каже Віра Анатоліївна.